Управління якістю освітніх послуг у закладі вищої освіти

1. Механізм реалізації системи забезпечення якості вищої освіти США

Система забезпечення якості вищої освіти США склалася історично упродовж тривалого часу і у своїй основі залишається незмінною упродовж 80 років. За різними рейтингами університетів світу університети США займають провідні позиції, що загалом свідчить про стабільно високу якість вищої освіти у країні протягом більше 100 років. У свою чергу, це є свідченням того, що система забезпечення якості працює достатньо надійно.

Забезпечення якості вищої освіти у США реалізується через процедури акредитації: акредитації освітніх програм і акредитації ЗВО.

Заклади вищої освіти США (університети, коледжі) можуть бути державними або приватними, неприбутковими чи прибутковими. Однак незалежно від форми власності вони мають рівний доступ до різних джерел ресурсів. Основним критерієм оцінювання закладу є якість освітньої та наукової діяльності.

Водночас Федеральний уряд майже позбавлений права управління закладами освіти – Конституція США відносить освіту до повноважень штатів. Однак життя вимагає певного рівня державного регулювання. Тому у 1996 році було прийнято Федеральний Закон про вищу освіту (Federal Higher Education Act 1965).

У 2008 році його було доповнено Федеральним законом про можливості вищої освіти (Higher Education Opportunity Act – 2008)1. Федеральне законодавство передбачає можливості фінансування вищої освіти за рахунок державних кредитів із федерального бюджету та особливості кредитування освіти за певними освітніми програмами (вчителів, медсестер, програм для національних меншин, іноземців тощо). Цей Закон певною мірою втручається у процедури акредитації: установи, що здійснюють акредитацію, мають бути визнані на федеральному рівні для того, щоб акредитований ним ЗВО міг отримувати кошти з федерального бюджету.

Варто зауважити, що законодавство штатів також практично не регулює питання якості вищої освіти (наприклад, освітній кодекс штату Техас).

Таким чином, сфера оцінювання якості вищої освіти є переважно саморегульованою, і така саморегуляція стимулюється ринком праці та ринком освітніх послуг.

2. Акредитація освітньої програми

Метою акредитації освітньої програми є оцінювання якості освітньої діяльності за програмою та якості результатів навчання. Заклади освіти замовляють акредитацію освітніх програм на власний розсуд. Вони вправі вибрати установу, яка проведе акредитацію.

У свою чергу установа, яка проводить акредитацію, заздалегідь оголошує про вимоги до акредитації освітніх програм певного спрямування.

Позитивні результати акредитації дають закладу освіти можливість відповідно до правил справедливої конкуренції на ринку освітніх послуг успішно конкурувати за студента, підвищувати рівень оплати за навчання і відповідно поліпшувати своє матеріальне становище. Тому заклад освіти об’єктивно зацікавлений у тому, щоб акредитацію проводила установа, яка має на ринку гарну репутацію. Як правило, установи (агенції), які проводять акредитацію і мають таку репутацію на ринку освітніх послуг, є вимогливими та об’єктивними, періодично, раз у п’ять років (як правило) оновлюючи вимоги до освітнього процесу та результатів навчання, які є по суті, корпоративними стандартами вищої освіти.

Тому з боку закладу освіти проводиться тривала підготовча робота перед акредитацією у формі самооцінювання. До установи, яка має проводити акредитацію, подається звіт про таке самооцінювання. Після цього до закладу освіти прибуває група експертів, яка проводить оцінювання. Підбір експертів здійснюється достатньо ретельно для уникнення конфлікту інтересів. Так, у складі групи не можуть бути колишні працівники закладу чи особи, які з ним співпрацювали, наприклад, у реалізації спільних наукових програм.

Протягом кількох днів група проводить інтерв’ювання учасників освітнього процесу, оцінює результати навчання (наприклад, оцінює якість випускних робіт) і на підставі отриманих відомостей складає підсумковий звіт.

Заклад освіти має право подати до акредитаційної установи свої відгуки на роботу групи і висловлені зауваження, свого роду апеляцію.

За результатами установа приймає рішення про акредитацію. Якщо установа виявила суттєві недоліки в освітньому процесі і результатах навчання, акредитація надається на обмежений термін для усунення недоліків. Заклад освіти зобов’язується протягом цього часу пройти акредитацію повторно.

За останні десятиріччя практично відсутні випадки абсолютної відмови університетам в акредитації. Таким чином, акредитація є не засобом контролю, а засобом сприяння закладу освіти у підвищенні якості освіти.

Експерти, які проводять акредитаційну експертизу закладу, як правило, працюють на волонтерських засадах, їм відшкодовуються лише витрати на проїзд та проживання. Основним мотивом для роботи експертів є можливість отримати важливі відомості про діяльність закладів освіти з подальшим використанням досвіду у власній професійній діяльності.

Звичайно, заклад освіти може працювати і не за акредитованою освітньою програмою. Однак виданий за такою програмою документ про освіту має невисоку оцінку на ринку праці, а доволі часто за ним не можна пройти незалежне визнання кваліфікації та увійти до професійних організацій (це має місце, наприклад, в архітектурі). Тому навчання за неакредитованою програмою автоматично зменшує популярність закладу освіти на ринку освітніх послуг, що тягне за собою зменшення доходів у вигляді плати за навчання і відповідно погіршення фінансового становища закладу.

3. Акредитація закладу вищої освіти

Акредитація закладу вищої освіти в цілому (інституційна акредитація) має за мету оцінювання якості освітнього процесу, функціонування системи внутрішнього забезпечення якості тощо.

Загалом інституційна акредитація проводиться за тими ж процедурами, що й акредитація освітніх програм. Інституційна акредитація частіше проводиться не в усьому університеті, а в його профільних підрозділах: школа права, школа бізнесу і адміністрування тощо. Тоді акредитація стосується підрозділу, який реалізує споріднені програми і вона незначно відрізняється від акредитації освітніх програм.

Відсутність інституційної акредитації переводить заклад освіти у список потенційних шахраїв на ринку освітніх послуг – «фабрик дипломів» (diploma mills).

4. Установи, що проводять акредитацію. Критерії визнання акредитаційної установи.

Перші установи, які проводять акредитацію, з’явилися у США наприкінці XIX століття за ініціативою закладів вищої освіти.

Зараз нараховується понад 60 визнаних національних і регіональних установ. Орім того, акредитацію можуть здійснювати зарубіжні та міжнародні агенції. Всі національні та регіональні установи є недержавними організаціями. Як правило, засновниками є заклади вищої освіти та професійні об’єднання. Таким чином, система акредитації тісно пов’язується з ринком праці, оскільки професійні об’єднання через засновані ними установи акредитації de facto встановлюють стандарти вищої освіти у відповідних галузях освіти.

Треба зазначити, що ринок послуг з акредитації достатньо конкурентний і відповідні установи задля високої репутації встановлюють достатньо високі акредитаційні вимоги до закладів освіти.

У системі акредитації сформовано певні правила визнання установ. Так із 1996 року діє Рада акредитації вищої освіти (Council for Higher Education Accreditation – CHEA), членами якої є понад 3000 коледжів та університетів. CHEA здійснює недержавне визнання установ, які проводять акредитацію.

Відповідно до згаданого вище Федерального Закону Департамент освіти уповноважений визнавати акредитаційні установи.

Таке визнання має цілком конкретні наслідки: заклад освіти, який акредитований визнаною Департаментом установою, може приймати на навчання студентів, які отримали позику з федерального бюджету.

Базові критерії визнання акредитаційної установи Департаментом освіти охоплюють:

– зв’язок з федеральним освітніми програмами;

– географія акредитаційної діяльності;

– акредитаційний досвід;

– визнання іншими акредитаційним установами.

– інші критерії включають організаційну та фінансову надійність установи, рівень акредитаційних стандартів та процедур, надійність системи прийняття рішень.

З критеріями CHEA можна ознайомитися на сайті організації http://www.chea.org/pdf/chea_glance_2006.pdf.

Існує низка інших об’єднань акредитаційних установ, у тому числі утворених за галузевим принципом. Так, важливе місце на ринку акредитацій них послуг займає Асоціація спеціалізованих і професіональних акредиторів (Association of Specialized and Professional Accreditors- ASPA).

Асоціація охоплює більшість провідних акредитаційних установ і керується Кодексом належної практики акредитації. Кодекс складається із трьох груп принципів акредитаційної діяльності, які зобов’язують членів організації:

– забезпечувати розвиток освітньої якості;

– забезпечувати доброчесність і професіоналізм у своїй діяльності;

– поважати і забезпечувати інституційну незалежність і свободу у прийнятті рішень, що стосуються освітньої діяльності.

Отже, система забезпечення якості вищої освіти у США побудована на засадах академічної свободи та автономії закладів вищої освіти, поєднаних з відповідальністю перед замовниками освітніх послуг, що формується на основі здорової і справедливої конкуренції і прямого впливу ринку праці.

Органи влади штатів і Федеральний уряд США мають мінімальний вплив на процеси забезпечення якості.

Має значення висока мотивованість і відповідальність здобувачів вищої освіти, оскільки вони вимушені брати на навчання значні суми кредитних коштів.

За зовнішніми ознаками процедури акредитації можуть нагадувати аналогічні в Україні. Однак за змістом вони абсолютно різні. Безумовно, швидке запровадження в Україні ринкових механізмів регулювання якості освіти неможливе. Однак необхідно крок за кроком запроваджувати підходи, які забезпечать об’єктивне оцінювання якості і реальну відповідальність закладу вищої освіти за результати діяльності.

Література

1. Нова динаміка вищої освіти і досліджень для соціальних змін та розвитку // За редакцією І.О. Вакарчука. Упорядники: Фініков Т.В., Болюбаш Я.Я., Бабин І.І., Усатенко Г.О. – К.: Агентство «Україна », 2009. – 64 с. – С. 42-57.
2. Правові засади реалізації Болонського процесу в Україні: монографія / Колектив авторів: Бугров В., Гожик А., Жданова К., Зарубінська І., Захарченко В., Калашнікова С., Козієвська О., Линьова І., Луговий В., Оржель О., Рашкевич Ю., Таланова Ж., Шитікова С.,; за заг. ред. В. Лугового, С. Калашнікової. – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети»», 2014. – 156 с.

Додаткова